Обвітрені

Коли не фарбую губи і не одягаю сукні,

це бунт вже не про сьогодні, а певно що про майбутнє…

.

Коли мені треба віри у те, що ти помічаєш,

як очі горять, про що мрію…ти мружишся, ти зітхаєш…

.

А я потребую слова і слово те одягнути.

Щось на кшталт «ти чудова» чи «краще й не може бути»…

.

Я так потребую ніжних аж до тремтіння слів,

щоб не на моє прохання ти говорив, говорив…

.

Коли я дратуюсь вголос чи ходжу мовчки сердита,

ти знаєш, то я ще сильніше прагну тебе любити…

.

І чути на те не докір, або це фольклорне «забий»…

Я хочу щоб ти побачив наскільки мій світ нагий…

.

Коли не фарбую губи і сукні не одягаю,

це бунт не про сьогодні, про щось, чого ще не знаю…

.

І серце тихенько просить: «дізнатись цього не дай»…

А те, що напевно знає, про те йому нагадай…

.

Так серце тихенько просить дрібочку теплих слів

про те… за що ти найдужче колись мене полюбив…

.

11 квітня 2020 року

Автор вірша – Юлія Павлівна

Автор фото – невідомий