
Коли не фарбую губи і не одягаю сукні,
це бунт вже не про сьогодні, а певно що про майбутнє…
.
Коли мені треба віри у те, що ти помічаєш,
як очі горять, про що мрію…ти мружишся, ти зітхаєш…
.
А я потребую слова і слово те одягнути.
Щось на кшталт «ти чудова» чи «краще й не може бути»…
.
Я так потребую ніжних аж до тремтіння слів,
щоб не на моє прохання ти говорив, говорив…
.
Коли я дратуюсь вголос чи ходжу мовчки сердита,
ти знаєш, то я ще сильніше прагну тебе любити…
.
І чути на те не докір, або це фольклорне «забий»…
Я хочу щоб ти побачив наскільки мій світ нагий…
.
Коли не фарбую губи і сукні не одягаю,
це бунт не про сьогодні, про щось, чого ще не знаю…
.
І серце тихенько просить: «дізнатись цього не дай»…
А те, що напевно знає, про те йому нагадай…
.
Так серце тихенько просить дрібочку теплих слів
про те… за що ти найдужче колись мене полюбив…
.
11 квітня 2020 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий
ммммм, як же ж ніжно….. ти прекрасна, просто чудова!!
надзвичайно приємно! дякую щиро)