Я втомилася, віриш? Неначе спіткнулася та невдало обіпершись на будень
впала на крісло і здається, вже не зумію піднятись
Здається, що втома ця, настільки в мене вросла, наче, друга шкіра,
І коли я встану, то від того різкого руху вона може розірватись
～
Я втомилася від безвідповідальності і холостого вибору,
Коли хтось рідний розхитує мою терплячість, а з мене наче опадають гілки
Коли мене запитують, чому я через усе це не кричу, не захищаю, не плачу
Повірте, плачу, буває, що й тричі на день і найгіркіші сльози – то мої рядки
～
Втомилася від того, що у відповідь на будь-яке запитання
надсилають безглуздий смайл або куди безглуздішу холодну відсутність слів
коли тебе доволі самовпевнено і не випадково від себе відштовхують
і при тому, обов’язково сміються ввічі: «А хто підходити аж так близько тебе просив?!»
～
Люди! Від нас, мільярдів, таких вільних, гордих, незалежних
таких незворушних і хворих вже навіть не здригається дуже терпляча земля
я просто дивлюся, як у кожному раз за разом, наче так і має бути, його помирає море
і мов п’ятирічна дитина щиро молюся: «хоч би наступна не я»
～
щоб не розучилась дякувати і просити, просити і дякувати
чути, вірити, віддавати, приймати, проникати, впускати, обіймати
щоб не дала нізащо і нікому висушити в собі щось невидиме для них
і тепло, ту найсильнішу свою внутрішню стихію, якого зараз вже дуже небагато
～
щоб не звикала не відрізняти цікавість від хіті і залишати для себе як належне
інтимні вранішні повідомлення, які починаються з акустичного «привіт»
щоб не почала думати, а згодом насправді фанатично вірити,
як личить вільній і незалежній у те, що мені щось дуже винен цей коханий світ
～
Я втомилася! Чуєш?! І навіть якось гордо визнаю це. Не ховатиму
Бо не хочу «забивати» на щось у собі, коли на краю усіх цих історій стоячи
Відчуваю, як лоскоче, ні, не бажання стрибнути, але точно на все це не озиратися,
Думати або навіть німо кричати : «Ну й до біса, хай воно так все і буде, мовчи…»
～
Впала на крісло. Вимкнула деякі ключові значення. Я повернусь
Але не сьогодні. Як би привабливо не квапило все навколо. Перепочину
Бо хіба для того, щоб якийсь час не починати себе, не починати взагалі чогось
Чи просто не бути більше «для когось» потрібна надвагома причина?!
～
І ця моя втома-шкіра, що ззовні виглядає гарно, але є тісною та натирає
знаю, відлущиться, зсохне чи вже післязавтра я просто зніму її так легко наче сукню, а поки…
～
Я втомилася…
І спокійно як ніколи кажу тобі про те, що єдині кроки, які я найближчим часом робитиму
То будуть тільки собі назустріч кроки…
.
6 серпня 2021 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий