Не піти. Не помістити усі свої надії у мішки для сміття, а всі книги в картонні коробки з будівельного гіпермаркету. Не піти. Але чому?
Повертатись щовечора додому і відразу ж виходити зі списком продуктів у руках. Потім затишна вечеря: її та ще одна тарілка навпроти. Навіщо свічки запалює? Мерехтіння вогню відволікає від глибокої самотності і широкої злості.
Помила посуд, традиційно не чіпаючи тієї тарілки з холодною стравою. А далі усе повільно. Приймає ванну, час-від-часу заглядаючи на годинник та прислухаючись до позаквартирних шумів, обдурює себе, що не чекає.
Шістдесят кілометрів до півночі. На мокре тіло дрібним павутинням лягає бажання, шпортаючись за мильні бульбашки. Легко торкнулась лівою рукою до шиї, до щоки, до вуст, нігтями іншої ввіп’ялася в живіт і завмерла. Боляче?! Та ні. Скоріше, пече, але в мозку, в грудях і внизу живота одночасно. Живий ланцюг усвідомленого почуття, схоже, починає натирати. І коли натягується по лінії хребта, під час її прогинань під дійсність, може добряче брязкотіти і впиратися у стінки потреби ніжності.
П’ятнадцять кілометрів до півночі. Все ще у ванній, в цій холодній воді, схожій на слиз від великої кількості гелю, що вульгарно пахне.
Він прийде після опівночі. О 2-ій, може, о 3-ій. І до біса усі ці її вимолювання. Вже навіть не просить. Але так само гучно чекає.
Прийде втомленим і, можливо, навіть не торкнеться до їжі. Вісім хвилин постоїть під душем, розправляючи на тілі складки важкості від пережитого дня. І, не давши рушнику висмоктати вологу зі шкіри, пірне у ліжко. Підсунеться так близько, що мембрана холоду між її спиною та його грудьми вислизне рвучко з-під ковдри і підійметься до стелі. Він обійме її за живіт і притягне до себе ще сильніше, наче намагаючись ввібрати усю, вдихнути, випити, втиснути у свій внутрішній світ, щоб вона виштовхала звідти весь мотлох.
Так вони і заснуть. І кожен не ворухнеться аж до ранку.
Потім, на світанку, вона вислизне з його внутрішнього світу, щоб приготувати сніданок. Опісля повернеться у ліжко і може довго вдивлятиметься у кожен міліметр свого щастя на його обличчі. «Прокидайся, любий…», – виллється банальщина, але так ніжно, що перестане бути огидною. Він лише легенько здригнеться, не розплющуючи очей. І вона вдруге повторить ті ж самі ванільні слова, але так творчо, так невимушено, цілуючи його незімкнуті губи.
В цей момент усе починається з нуля: їхній день, її проза, його графіки. А ранок вмістить в себе не лише цей поцілунок, він буде пошматований хриплими бажаннями, стогонами задоволення і настільки важкими дотиками, коли пальці наче провалюються в цілину відчуттів один одного.
Потім сніданок. Обмін інформацією про плани на день і, врешті, «найбезглуздіший» (як він його називає) ритуал – цілує її, а вона всім тілом та з усієї сили обіймає його щойно ввімкнену незворушність.
На осі п’ятниці тихо починає розгойдуватись маятник буденності. І впродовж дня десяток разів йому здаватиметься, що її запах залишився на його шкірі. А вона знатиме, що саме так і є. Та, бігаючи по місту зі зустрічі на зустріч, в якийсь момент знову почне відраховувати кілометри дня. Щоразу дивуватиметься власній терплячості мовчки витримувати те, як будні не дають набутися досхочу разом. А він усе частіше питатиме у неї через когось невідомого вгорі: «Моя божевільна відьмо, чому мені так треба повертатися до тебе?!».
І їхні відповіді про все це завжди десь посередині, у відсутності того простору між двома тілами, що притискаються. Їм так щасливо не тому, що він ідеальний, а вона не істерить. Ні. Але тому, що поряд з нею йому не треба здирати шкіру та чепурити своїх внутрішніх монстрів і до крові клястися у чомусь, прикидаючись черствим. Але тому, що вона у ньому для себе і в собі для нього вже все відкрила. І їм з усім цим не страшно…
2 червня 2021 року
Автор тексту – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий