Надіюся, ти …

Надія – заквітчане поле

на перетині диких вітрів.

Не треба казати «ніколи»:

«ніколи цього не хотів»,

«ніколи з тобою не буду»,

«ніколи тебе не чекав»,

«що сталося, – завтра забуду,

у мене ще сотні справ».

.

Не треба у відповідь лезом

водити по світлій душі…

Дорослі, достойні, тверезі

і дуже уже не чужі…

.

Надія…чекаю, що стихне

і поле те перецвіте.

Любов засівається тихо

і потім, таки, проросте.

Та інші плекатимуть квіти,

і може із іншими осінь….

«Ніколи» не слід говорити,

воно надгучне в безголоссі…

.

Колись розповім, що чекала,

а потім вслухалась в громи,

папір м’яко всотував смуток

про те, що не «зараз»не «ми»….

.

А згодом…вже інший сценарій.

І знаєш, то геть не біда,

що ти проказав те «ніколи»,

що стихла у нім середа,

що в серці аж так защеміло,

що в грудях аж так запекло.

Я б може тебе полюбила…

І може б взаємно було…

.

Надія – цвіте раз у році.

А в липні дарує плоди…

.

Й хоч вголос ти кажеш «не хочу»,

в думках, все ж, приходиш сюди…

.

5 липня 2020 року

Автор вірша – Юлія Павлівна