А в голові тих думок аж кишить.
Квапляться вирости геть в хмарочоси.
Посеред неба згубилася мить,
та, не прив’язана вічності тросом.
.
Серце плететься вже до барикад.
Знов захищати або захищатись.
Ти, виявляється, визнаний кат,
не розпинав, ти зібрався погратись.
.
– Боляче?
– Дуже!
Глузуєш, авжеж.
Як пояснити тобі, що безсила?
Як пояснити, що лінії меж
гвардія віри занадто змістила?
.
Так, я повірила, я донесла
словом і дотиком, трепетно, ніжно.
Я ж і подумати геть не могла,
що не любов то, а просто…побіжно…
Ніби між іншим, так злегка, навскіс,
вміло пробігся стежкою долі,
і так зухвало трофеєм підніс
щось найдорожче в собі – твою волю.
.
Довго дивилась, вдивлялася, ні…
Потім заплющила очі: «хай зникне!»
Він, відчуваю, мене полюбив
Й без абсолютної волі він звикне!
Ні, як же порізно, коли удвох?
Як це не завтра? Чому це «ніколи»?
…І в цю хвилину весь всесвіт замовк
і всі гарячі слова охололи…
.
– Боляче?
– Дуже!
Втішайся, веди.
Хочеш, – зникай, хочеш – знов повертайся.
Мужність потрібна також, щоб піти.
Як назбираєш, то, звісно, пручайся.
.
Так, я повірила, я донесла
все, що назбиране в серці зігрілось.
Так, я просила краплинку тепла
й саме тому, як дитина, тулилась…
.
Звісно, що час, замалює діру,
поле засіє новими зірками.
Я самостійно болюче зітру
і повимощую «Добре» рядками.
.
І коли ти повернешся сюди
Хто його зна…може це буде «вчасно»…
.
Поки любов твоя тільки росте…
Я до своєї молюся: «не згасни!»
.
21 червня 2020 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий