Звучи неголосно, цю тишу не порушуй
Якщо торкаєшся, то спершу запитай
Не обіцяй мені і не кажи, що мушу
Свою любов у сни мої не заплітай
～
Я налюбилась. Досхочу. Безтямно. Гордо.
Я настоялась на колінах у церквах
Я намолила, певно, стільки милосердя
Що не вміщалося тоді на небесах
～
І клятви довгі виголошувала серцем
І слізьми кожен гріх змивала, аби спав
І прокидаючись, любив мене ще дужче
І щоб не йшов ніколи, щоб не потопав
У вирі хитрої буденності. Натомість
Плекала кожну, кожну казку, я жила
Заради нього і, мабуть, заради миті
Хоча, яка ж то мить! Хіба вона була?!…
～
Я налюбилася. Воістину. Жертовно
Я відтремтіла кожним жестом і тоді
Одного ранку ми заплуталися в щасті
І нам насипало занадто тих плодів
～
Я пам’ятаю, як він пусто подивився
Узяв за руку, посміхнувся: «відпусти»
На половині того втраченого світу
У цю секунду загорілися мости…
～
Я відлюбила. Я – одна велика рана
І сльози є, але, чомусь, вже не до сліз
І з часом, звісно, я страждати перестану
Лише би зараз в душу ще ніхто не ліз
～
Звучи неголосно, люби мене нестримно
Та не клянися. Не присвячуй. Не тони
Цілком ймовірно, що любов твоя рятує
Та поки що вона для мене – півтони
～
І сонце вірності колись таки осушить
Сипуче море непростої гіркоти
Хіба ж можливо, що любов чиясь так душить?!…
～
Якщо проситиму, не втримуй, відпусти…
.
10 серпня 2021 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор портрету – невідомий