Збрехати собі, що байдужість немає означень
Що вкотре тягнутись до тебе – не падати в прірву
І часто здається мені моя совість не плаче
Коли обіцяю їй вкотре, що вирву, так, вирву
Аркуші з іменем
.
…Як відрізнити чи брешеш?
Ти хитро всміхаєшся, щось там бурмочеш, а потім
Укотре усе повертається, наче навколо
І ніч відгризає шматочки любовної плоті
.
Ми голосно віримо в те, що таки непохитні
Що зорі ніколи й назіщо не згаснуть «для мене»
Що в кожному дотику пристрасть і більше нічого
Що все це на завтра не буде настільки шалене
.
Ми звикнемо просто з думок викидати майбутнє
Загостримо дику чутливість до звичного «хочу»
І вже один одному більше не будем дивитись
Всередину глибоко дуже, а тільки лиш в очі
.
Усе має сенси, якщо пояснити для чого
Надлубати трошки причин у вузлах «без причини»
Насправді, подекуди, «рухатися до простого» –
Закон незалежності так залишатиме чинним
.
Я не посягаю, я дуже не хочу сягнути
Зачахла зворушеність досить коротким рядком
Ти часто казав ті слова, що хотіла не чути
Й до серця мого прибивав їх іржавим гвіздком
.
Ми звикнемо, не розхитаємо, все це природньо
Боятись удару і бити щоразу самому
Я мала сміливість повірити, що закохалась
А може це просто самотність хотіла додому…
.
Дивлюся, який ти для мене тепер незворушний
І я вже щось геть не зворушуюсь … навіть не граю
Ми звикнемо, нам за півроку не вперше звикати
Знеболювати почуття, що так гарно вростає…
.
27 липня 2020 року
Автор вірша, автор фото – Юлія Павлівна