5 контрактів про довіру в стосунках

#проДовірувстосунках

 

 

Довіра. Це слово навіть звучить сильно. Вона як щось дуже необхідне та безумовно цінне. А ще, попри це, дуже крихка і потребує постійного догляду.

То що ж таке, довіра?

Визначень поняття «довіра» є чимало. Спробую, сформулювати самостійно, зібравши докупи усі роз’яснення: довіра – це потреба, стан внутрішнього спокою, що формується іще в ранньому дитинстві на основі стосунків немовляти із матір’ю, а згодом переростає у соціальну та психологічну потребу, задоволення якої полягає у певних очікуваннях від стосунків.

Також, довіряти – це про оцінку зовнішнього світу та внутрішнього світу інших людей, зокрема. Тобто, якщо стосунки малюка із матір’ю розвивалися таким чином, що він отримував усе необхідне, тобто, турботу у повній мірі, то всередині у нього зародилось та розвинулось почуття позитивної довіри до світу. Якщо ж стосунки у стосунках дитини з матір’ю бути певні затьмарення, то дитина, згодом, перетвориться у людину, яка швидше за все, не довірятиме світу та людям.

Давайте поглянемо на довіру крізь призму драматичного трикутника, автором якого є Стівен Карпман (теоретик та практик транзакційного аналізу).

Гадаю, вам доводилось чути про драматичний трикутник. Це той, відповідно до якого, ми граємо в іграх три цікаві ролі – переслідувача, жертви та рятівника. Є близько сотні ігор та декілька рівнів цих драматичних трикутників.

Часто, коли люди чують слово «гра», відразу намагаються запевнити, що у жодні ігри не грають. Не сперечаюсь. Єдине, що знаю точно, – вміння виходити з ігор, або не попадатися на «ігрові гачки» слід відточувати сумлінно. І так, це знову майже приховане нагадування про те, що над стосунками зі собою та стосунками із людьми, слід працювати завжди. Щоб мати результати і тим самим впливати на підвищення рівня відчуття щастя.

Психологічна гра має формулу. І завжди призводить до «розплати», відповідно до нашого сценарію (про який я писала у статті «Близькість – це «бути»). Як дізнатися, що «ви у грі»?! Розплата має смак розчарування чи іншого неприємного почуття. Бо коли ми не граємо в гру, то не відчуємо неприємного післясмаку, а лише полегшення від досягнення компромісу, домовленості, згоди, тощо.

Якщо простою мовою, то у стосунках у парі, ще щось на кшталт «ситуації, яка завжди повторюється». Наприклад: чоловік повертається додому з роботи у позитивному настрої, його зустрічає жінка, яка, як виявляється, не поділяє такий його настрій через якісь певні прикрощі, що трапилися з нею, певні речі про які чоловік забув чи вона схильна вважати, що він має щось розуміти «за замовчуванням». Розгортається драма взаємних звинувачень, пригадувань один одному попередніх помилок, тощо. Чоловік, врешті, гримнувши дверима йде з дому. І у двох із подружжя, як «подарунок» залишається негативне почуття, яким він і розплачується за те, що дотримується власного життєвого сценарію, тобто, підкріплює уявлення та власну картину світу, і свою недовіру до інших людей або до себе.

Вчитися бути у стосунках, бути близькими, слід починати із себе. А саме з почуття довіри до себе.

Я дуже часто повторюю важливі для мене самої слова про пізнання себе, довіру та любов до себе. Але все саме так і є. Приймаючи внутрішню критику, яка не дає робити помилки, прагнення і всесильність внутрішньої дитини ми стаємо дорослими. Головне збалансувати усе в собі, а не відмовитись, викинути чи викорінити. Адже, я переконана, що всередині нас є усе, що нам необхідне. І навіть якщо присутній негатив у великих дозах, ми можемо знайти інструменти і зробити цей негатив ресурсним витвором і частиною свого щастя.

Не стверджую, що стосунки слід зав’язувати лише тоді, коли ви вивчили себе і відчуваєте готовність працювати над взаєминами. Навпаки, цінність життя, мабуть, у тому, щоб осягнути усі його сторони.

Ерік Берн у своєму транзакційному аналізі дав нам одне дуже позитивне послання: людина може змінювати власний сценарій, себто, долю, якщо сказати зрозуміліше. Саме так, ми можемо вплинути на те, як надалі ставитимемось до людей, які очікування у нас будуть стосовно них і самостійно та впевнено підвищуватимемо рівень щастя у стосунках.

 

 

Стівен Карпман присвятив цілий розділ у своїй книзі «Життя, вільне від ігор» питанню комунікативних технік виходу з ігр і побудови здорових міцних стосунків (не лише романтичних, сімейних).

Ми можемо робити наші стосунки більш конструктивним, домовляючись, вибудовуючи та розвиваючи довіру один до одного. Якісні тривалі стосунки потребують підгрунтя. Цим підгрунтям мають стати 5 пунктів про:

Уникнення зривів

 

Захист

 

Відкритість

 

Радість

 

Гручкість

 

А тепер по-порядку.

Уникнення зривів. Це домовленість партнерів про здорову структуру їхніх стосунків, про дотримання норм та правил, які виключають такі речі, як «несподівано піти з дому», погрози піти зі сім’ї, порушення правил, коли партнери починають брехати, не поважають один одного та відкрито про це заявляють. Коротко кажучи, це домовленість між двома людьми про уникнення кризи і не призведення до емоційних ексцесів. У бізнесі, до прикладу, такий контракт теж існує та називається контрактом «про стабільність». Це важлива частина довіри у парі. Тому що, якщо такі речі не обговорені і не прийняті обома, то існує ймовірність, що один з партнерів може прийняти самостійне рішення про те, що він вільний, може йти куди хоче, робити, що йому подобається і не має обов’язку комусь щось пояснювати. А така позиція руйнує безпеку у стосунках і становить загрозу та унеможливлює подальше зрощення довіри.

 

Захист. Згідно з цією домовленістю партнери зобов’язуються захищати один одного від непотрібного дискомфорту, переживань, забезпечуючи це обов’язком уникнення стресових ситуацій та даючи один одному підтримку та інформацію. Мова йде про захист від розчарувань, пов’язаних із відсутністю такту, надлишковим гнівом, випадково завданими прикрощами. Люди приймають один одного, розуміючи рівень чутливості один одного та, відповідно, встановлюють нові межі у спілкуванні один з одним, спираючись на захист.

Якщо люди ввійшли в стосунки і не обговорили захист, як одну з умов взаємної довіри, то часто драматичні ситуації зводяться до простих: «Сам вирішуй свої проблеми», «в цьому житті кожен сам за себе», «ми не зобов’язані один одному нічим».

Трапляється, звісно, що стосунки розглядають, як загрозу власній свободі, як обтяження. Але тоді, мабуть, варто з’ясувати спершу для себе, чи стосунки це те, що справді зараз необхідно. А чи таємниця такого сприйняття ховається зовсім не у поведінці партнера.

 

Наступна важлива складова довіри у стосунках – відкритість.

Коли є внутрішня заборона відкритості, вона виливається у побутове «я не зобов’язаний/на з тобою нічим ділитись чи щось пояснювати», «невже так важко здогадатись? читай поміж рядків». Спілкування врешті-решт зводиться до обурення через непорозуміння і завершується теж драматично.

Домовленість про відкритість, це коли партнери погоджують вирішувати проблеми, задачі, завдання спільно та відкрито. Бажано, у день їх виникнення, але обов’язково у спокійному стані та сприятливому для бесіди середовищі. Важливо, що обговорення має витікати із розуміння та поступливості один одному. Без різкості, приховування інформації та уникання відповідей, пара знаходить рішення і ще раз підкріплює формулу ефективної комунікації.

Відкритість, крім цього, можна викласти у трьох словах – правилах спілкування: «розкажи, обговори, виріши».

Ця частина співіснування в парі дозволяє партнерам уникнути розв’язку суперечок чи сварок у вигляді покарань, взаємних образ чи погроз. Відкритість зберігає ніжність недоторканою і дає ресурс для існуючої любові.

 

Поговоримо також про радість.

Здається, а що тут обговорювати у парі?! А таки є що. Бо буває, що один із партнерів, або вдвох, сміливо вважають, що не несуть відповідальності за радість та щастя іншого, впевнено нагороджують себе правом радіти життю самостійно, не зважаючи на партнерство, стосунки, сім’ю.

Але надзвичайно важливим є радіти разом. І часто цьому теж слід вчитись. Радість, як прерогатива внутрішньої дитини – це спонтанність і щирість. Приносити в стосунки радість, дивувати, робити приємно. Так- так, казати теплі слова, вдаватися обіймати без причини – це про спільну взаємну радість. Про ось це «щастя в дрібницях» про яке кожен насправді мріє.

Іноді забуваємо одну маленьку закономірність: все, чим ми ділимося, – обов’язково повертається. І коли партнер припинив, раптом, промовляти впродовж дня особливі слова чи став рідше обіймати, цілком не виключено, що це ми чомусь припинили це робити. «Квіти ніжності та тепла» в парі слід поливати щодень, а не час-від-часу. І рутина в сімейному житті – це наслідок відсутності домовленості про взаємну відповідальність продовжувати день за днем давати  один одному причину для радощів.

 

Гнучкість. Про гнучкість домовляються, щоб не призводити до «у нас різні погляди на світ та певні речі», «ну що ж, таке життя». Якщо дуже просто, то бути гнучкими у стосунках – це поступатися час-від-часу задля спокою та злагоди. В стосунках не має бути переможців та переможених, адже це не боротьба і жоден не знаходиться на протилежній стороні від іншого. Тож, мистецтво спонтанної капітуляції, навіть якщо кожен знає, що він правий, – це мистецтво довіряти і бути в стосунках.

Крапля негативу, необережно сказане слово або свідомо знехтуване правило призводять до ланцюгової реакції і зачіпають всі п’ять компонентів довіри, а відтак, руйнують її.

Часто в парному консультуванні чи сімейній терапії партнери відновлюють власну довіру на усіх цих рівнях поступово. Але найважливіше, гадаю, тут слово «відновлюють», починаючи просто ділитися тим, про що раніше і гадки не було поговорити.

 

Дайте партнеру бути почутим. Дайте йому знати, що ви його чуєте. Будьте взаємно почутими.

Якщо звернутися до того ж трикутника, то все написане вище – це і є його позитивний варіант. Тобто, тоді, коли людина з ролі виходить із ролі переслідувача, беручи відповідальність за свої дії і відмовляється від звинувачень, коли виходить з ролі рятівника, висловлюючи свою віру і вдячність партнеру та допомагає у чомусь лише тоді, коли його про це просять, а не на випередження, виказуючи власне переконання про неспроможність іншого вчиняти дії на користь стосунків. Коли з ролі жертви кожен з подружжя вчиться висловлювати свої почуття і просити про підтримку.

Чути один одного – маленький і чи не найважливіший крок. З нього починається довіра, з довіри починається щастя.

Часто клієнти кажуть «вона/він мене чує», «вона/він мене не розуміє». І я не ставлю запитання про те, чому не чує і не розуміє на їх погляд. Я запитую «а як ви про це кажете?». Взаємна відповідальність за щастя це завжди 50/50 % зусиль у тому, що стосується вашого «бути разом».

Погодьтеся, це щось справді невимовно прекрасне – бути почутими, чути самим і саме через це знати, що щастя для двох сміливих любити – є неминучим.

Любімося, щоб змінювати світ на краще!

З довірою, Юлія!

 

.

Автор світлин – не відомий.

• На фото зображена рухома скульптура “Алі та Ніно”. В 2011 році вона була встановлена в м. Батумі. На її створення, архітектора Тамару Квеситадзе, надихнув роман Курбана Саїда з такою назвою.
• Сталеві Алі та Ніно рухаються назустріч один одному, змінюючи позицію кожні 10 хвилин аж до того моменту поки не зустрінуться та не зіллються в єдине. Після цього відбувається протилежне – вони віддаляються. А потім знову рухаються назустріч. І так по-колу.
• Цю статую ще називають “статуєю любові”, що символізує вічну любов та розуміння між народами.