Вітер думки розчесав,
Сиплються люто дощами
Ці оберемки справ,
Ці недзвінкі «без тями».
.
Безлюдні, геть, береги
І шторм ні для кого грає,
Серце у формі дуги
Смуток і біль напинає.
.
З небом на самоті,
З океаном, з вітрами. Годі!
“Невже ти потрібен такий
По-справжньому тільки природі?
.
Невже жодна чиста душа
Не вслухається в голосіння?!
Невже нема тих, без ножа,
І тих, хто не кине камінням?“
.
За рік затупився слух
І чуєш лише про прикре.
Здається, ми всі – тільки звук…
І якось до цього звикли.
.
А далі?! Дощі рясні,
Вітри, що ревуть гучніше.
З небом на самоті…
І Бог щось про тебе пише.
.
«Прошу, не пиши «амінь»,
Я ще не домолився,
Я ще проситиму змін,
Зізнаюся, де помилився,
Я голову ще схилю,
І сльози взірву з глибин.
Прошу, не кажи «амінь»,
Скажи, що я не один!»
…
Не холодно, не пече,
А затишно навіть і дико
Стояти перед океаном
В якому сьогодні всі ріки.
Стояти і сили вбирати,
І вчитися чистити душу.
Сказати собі вголос
та іншим: «я вже не мушу»!
…
– Ти чуєш?! Ти маєш «Завтра»!
Чи може щось бути значніше?!
Побудь зі своїм океаном!
Хай він твій страх заколише…
.
27 березня 2020 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор зображення – невідомий