Вже третій вечір в напівтемряві міркую
Навіщо так тобі всесильно довіряла…
Чи очі бачили? Чи серце відчувало?
Чи те та інше? Я усе зігнорувала…
Так мало жінці треба, щоби розтопитись,
І оголити щоб і викрити вразливе.
Воно ж в момент якийсь так солодко здається
“Це саме він і саме я тепер щаслива”…
Вже третій день я в напівтемряві мов п’яна
Сміюся голосно, смакую теплі вина,
І намагаюся не виростити вкотре,
надмірну гордість або відчуття провини.
Чи я чекаю?
Так, чекаю. Трохи смішно…
Як до сих пір нема, то й годі вже чекати.
Але скажи це серцю, ти скажи це серцю,
Що і коли йому й навіщо обирати.
Чи досі вірю?
Досі вірю. Досі вірю.
І хочу віри тої вчитися з тобою!
Це трохи сумно, так, це мабуть трохи сумно,
Коли ця віра починається журбою.
Чи я сумую?
Так, сумую. Я сумую…
І ночі довші аж ніяк не через мряку
То зовсім трішки на душі сьогодні сіро
Хоч може у похмурім небі видно знаки
Мої для тебе, краще, крізь усі ці смутки
Крізь твої зайнятості і мої протести…
Ти знаєш іноді достатньо навіть миті,
Щоби зізнатися в коханні мовчки, жестом…
Вже третій вечір поспіль…дощ…12…грудень
І я наспівую тихенько «вільна, вільна»
А все що треба…просто глянути у вічі
І притулитися до тебе сильно-сильно
На фоні різності, політики і воєн
Так легко виправдатись: «не порозумілись»…
І водночас занадто важко пояснити:
а ми серцями як так добре роздивились?…
А зараз розумом «шматуємо» реальність
Так наполегливо, так гордо… недоцільно…
А все, що треба…просто глянути у вічі
Й тебе до себе притулити сильно-сильно…
Юлія Павлівна
21 грудня 2019 року
Автор фото – невідомий
надзвичайно урасиво!