Напнувся стержень, вирізьблені такти
Проштовхували всесвіт в глибину
І стогони вливались без антрактів
Вдаряючись об спраглості стіну
…
Твої вуста неначе били струмом
Живіт, стегно, а потім поміж ніг
І змішувався крик з вечірнім шумом
І дотик твій – солодкий оберіг
…
Стискав сідниці, вигинав дугою
Я просто піддавалась: «Гни ще, гни!…»
І по тобі стікав мій сік рікою
І змочував сухі твої лани…
…
Десь на узбіччя ночі впала зірка
І річка, врешті, вийшла з берегів…
А ми з гріха нові знімали мірки
Думки витали, схожі на птахів…
…
Я здмухувала з тебе синє небо
Вдихала запах поту і пітьми
А ти блукав ще пальцями міжніжжям
Мене писав, але нові томи
…
І вивільнена пристрасть буйно гасла
В щораз коротших спазмах двох світів
І тиша гусла праведна й прекрасна
Що в ній мене ти гордо засвітив…
.
13 серпня 2021 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий