І наші платинові серця
Ми не розбили та скільки тріщин
І я вагаюсь: «дійшли до кінця?!
Чи той кінець досі ще зловіщий?!»
❥
Не зазирай тепер в мене, не слід
Там навіть спогадів не залишилось
Любов, мабуть, надішле «привіт»
Вона на місці вини причаїлась
❥
Вона не слізьми тоді стекла
І геть не іскрами, чуєш, згасала
Вона, що мала, усе віддала
І слушно кажеш «чому не вмирала?»
❥
А хто насмілиться вбити любов?!
Чи хтось, крім тебе іще, до речі?!
Скажи їй краще, чому прийшов
Сюди навіщо приніс усі речі?
❥
Ти повернути її захотів?
Ти щось, здається, також відчуваєш?!
Заговорився…бракує слів?
Моя любов всі слова вже знає…
❥
На наших платинових серцях
Вона надряпала зовсім різне
Як на твоєму тоді «не прогав»
Так на моєму «вже надто пізно»
❥
Не зазирай тепер в мене, не слід
Там тільки два епізоди щастя:
Про ніжні дотики на щоці,
А другий – просто легким контрастом…
❥
Навіщо ти повернувся? Скажи…
Хоча й уже не цікаво знати
Бо ж ми тепер підійшли до межі
І звідти нічого повертати
❥
Не зазирай в мене більше, не слід
Моя душа – не твоє причастя
Моя любов врятувала обох –
Мене від тебе, тебе від щастя
❥
03 лютого 2021 року
Автор вірша – Юлія Павлівна