Я стою перед власним морем,
простягнулось ген-ген вдалечінь
і шепоче мені, говорить:
– Зупинися на мить, відпочинь.
Зазирни якнайглибше в серце
і побудь з тим, що там знайдеш.
.
– Ось, «люблю тебе», ніби, чую…
.
– То скажи тепер вголос: «я теж»!
Зупинись, не біжи відбувати,
чи здійснити чи запалити.
Зупинися на мить, благаю,
ти встигаєш, встигаєш жити…
Хочеш, я тобі заспіваю?
Хочеш, разом помовчимо.
Я давно вже тебе чекаю
й прислухаюсь до тебе, немов…
.
– А навіщо? Це так важливо?
Я давно не приходила, знаю…
.
– Так, давно. Ти ж занадто смілива
А я просто тебе приймаю…
Зазирни в своє дивне серце,
розкажи мені, що у ньому.
Озирнися, послухай хвилі,
відпусти все складне…у всьому…
.
І стою перед власним морем…
І так добре якось мовчиться…
Але вільно мені, просторо…
Та скажи, що це все не сниться…
Обіцяю, що зупинюся
і прислухаюсь, притулюся.
Обіцяю сказати, Море,
Що болить і чого боюся….
.
Наберуся твоєї сили,
глибини наберу, як вмію.
Та втоплю в тобі все, що зайве
і чого я не розумію…
.
Власне море – безкрайнє щастя
всі затишшя його і шторми.
І, мабуть, лиш до свого моря
і приходимо справжні ми…
.
1 липня 2020 року
Автор вірша – Юлія Павлівна
Автор фото – невідомий