Quarantadue giorni…

По ключиці стікає сумнів.

Ніби холодно й наче ні.

Несподівано й трохи сумно

сорок два промайнуло дні…

.

Я забула, який він, – дотик,

І твій голос не в телефоні,

Я забула, як б’ються струмом

Твої ніжності на долоні…

.

І якщо би до дна дотягнутись,

То б і дно врешті-решт провалилось

Я б не встигла усе те збагнути

Я щосили б до тебе тулилась

І впускала б тебе у душу

І просила б у ранку: «не встигни!

Поки він своїми руками

Аж до неба мене вигне…

Зацілує, заобіймає,

Шепотітиме чи мовчанням…

Ми любитимемося вперше

І так довго, немов востаннє…»

.

На плече твій гарячий подих…,

Пальці бігають по стегні.

І у світі найбільших екзотик

Жодна з тих непотрібна мені,

Поки ти … цілуєш ключиці

І даєш себе обіймати…

.

Сорок два… коли порізно – вічність

Коли разом – не так вже й багато…

 

21 квітня 2020 року

Автор вірша – Юлія Павлівна

Автор малюнка – невідомий